Народознавчий  проект

 «Мистецтво  одягатися  по-українськи»

                Класний  керівник:  Чистякова Л.В.

                              2012 р.

(слайд 1)

Мета. Ознайомити учнів зі специфікою національного одягу українців, розвивати вміння визначати функції одягу українців, виховувати шанобливе ставлення до одягу.
Обладнання. Світлини, на яких зображений національний одяг різних регіонів України.

                                                ( слайд 2)

   Тільки малоросіянки та парижанки вміють вдягатися зі смаком ! Ви не повірите, як чарівно вбираються дівчата, парубки теж ладно: ... це дійсно народний, зручний і граціозний костюм, дарма що здоровені чоботи. А які дукати, моніста !!! Головні пов'язки, квіти !! А які лиця !!! А якa мова !!! Просто краса, краса і краса !!!

                                                                                         Ілля  Рєпін

                                                            Хід уроку:
І. Актуалізація знань учнів. Створення сприятливої атмосфери учнів для сприйняття нового матеріалу.
Діалогічне спілкування.
- Яку роль у вашому житті відіграє одяг?
- Яке значення для кожного з Вас він має?

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

Слово  вчителя

Українці завжди були модниками – такий висновок можна зробити з національного костюму. Виробити його – ювелірне мистецтво, правильно носити – серйозна наука, передати у спадок – народна філософія.

1  учень:       (слайд 3)

Українське національне вбрання створювалося для жінки. Особливо видно це по святковому одягу. Якщо українка вдягала сорочку – довгу, яскраву, вишиту, затягувалася плахтою, фартухом та тканим поясом – корсетом – її фігура, навіть, у досить похилому віці була стрункою, а постава благородною. Зав’язати хустку – теж було мистецтво. Тим паче, українки знали понад сто різних форм зав’язування наміток. Всі жіночі проблемні зони акуратно ховалися, а все гарне підкреслювалося. Саме українки століттями володіли таємницями краси та смаку.

2  учень:  (слайд 4)

Чоловічий костюм був більш раціональний – довга сорочка та штани. А шаровари зовсім не український одяг – турецький. В Україні їх носили лише козаки. Все, на перший погляд, дуже складне вбрання, що чоловіче, що жіноче – кроїлося та шилося до геніального просто. Тканину рвали на квадрати та зшивали. Потім вишивали чи оздоблювати бісером. Нині автентичні сорочки ще можна знайти в селах, однак костюмів у комплексі майже не збереглося.

Коли ще люди вміли носити невибагливий і практичний одяг – мати дівчині завжди передавала у скрині український національний костюм, це була дуже інтимна сімейна реліквія. Так наші предки зберегли і для нас цілу філософію та культуру. Можливо, варто спробувати пошукати бабусину скриню, раптом і нам буде що залишити нащадкам.

Слово  вчителя: ( слайд   )

У минулому, в умовах натурального господарства, коли одяг виготовлявся власноручно, він стійко зберігав традиційний крій, техніки оздоблення. На жаль, у багатьох місцевостях, навіть сільських, зникає традиційний одяг, а там, де він ще зберігся (у бабусиних скринях) господарі не дуже його цінують. 

6  учень:   ( слайд    )

Сорочка. Головним невід'ємним складником народного вбрання є сорочка. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі, згідно зі звичаєм, якомога більше сорочок, вкладаючи в цю роботу свій мистецький хист і вміння. На будень шили сорочки з грубого й сірого полотна, а на свято - з тонкого та з багатим оздобленням. Хоч шити й вишивати уміли майже всі, проте в заможних родинах дівчата мали більше вільного часу й можливості для праці на себе. Тому соціальна нерівність відбилась і в одязі.

А у тих багачок
Та й по сім сорочок,
А у мене одна,
Та й та біла щодня.
Я звечора намочу,
Опівночі полощу,
А до світа уберусь.
Ще й до хлопців сміюсь.

2  учень:

Крій та оздоблення сорочки в різних місцевостях мали свої особливості. Так, для СХІДНОЇ та ЦЕНТРАЛЬНОЇ України типовою є жіноча сорочка з широкими рукавами, круглим вирізом довкола шиї, напускною пазухою та виставленими подолками. Людям завжди було властиве прагнення до краси, тому гарний чепурний одяг, зароблений чесною працею, вони носили з почуттям гідності. Навіть найбідніший селянин у свято прибирався у чистий одяг. Повная скриня сорочок - це не тільки ознака достатку, але й працьовитості, бо все те виготовлялося в минулому, як правило, власноручно. Про це йдеться і в народній пісні:

Кума до куми приходила,
Кума кумі говорила:
Позич, кумо, сорочечку,
Хоч плоскінну та додільну,
З широкими подолами,
З вишитими рукавами!
Кума кумі одказала:
Зима була, - чом не пряла?
Весна була - чом не ткала?
Літо було - чом не білила?
Осінь була - чом не пошила?

3  учень: ( слайд    )

Керсетка — жіноча безрукавка, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України.

Найрозвиненіших форм керсетка набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися не лише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.

4  учень:           ( слайд    )
    Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся. 

                            (слайд     )
     Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття.

5  учень:    ( слайд     )

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося намисто з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Коралове намисто набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Кількість разків коралового намиста (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому намисту народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного намиста одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або "на музики", всі груди завішували різнокольоровим намистом. Добре коралове намисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

6  учень:

Плахта — частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. Плахта виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці плахти підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.

1  учень:

Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність жупану була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Жупан був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом;

2  учень:

Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування хустки, які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах хустку. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці.

5  учень:

Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою (циркою).

6  учень:

Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

Узвитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

1  учень:

Кожух — зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагольні (некриті) кожухи були прямоспинні, розширені донизу   та приталені — під стан. Колір кожуха — переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво кожуха із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і до сьогодні користуються попитом. Кожух прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін.

2  учень:

Намітка — прямокутне плахтове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина).

Заключне  слово

Отже, маємо чим пишатися і що показати людям. Але постає питання: як зберегти цю багату культурну спадщину, щоб вона не лежала мертвим скарбом у запасниках музеїв? - Це тема окремої розмови,